пʼятниця, 27 лютого 2015 р.

Бібліографічна довідка

Михайло Вербицький - 
символ нашого національного 
відродження в Галичині, - 
М. Леонтович 

4 березня 2015 року виповнюється 200 років з дня народження Михайла Вербицького - українського священика, композитора, диригента, громадського діяча, автора музики Державного Гімну України.





Михайло Вербицький – священник, композитор
Михайло Вербицький – священник, композитор - автор музики до українського національного гимну “Ще не вмерла Україна”
Народився 4 березня 1815 року у селі Улючі за 24 км від Сянока в родині священника.
Його батько помер, коли Михайлові було тільки 10 років.
Ним заопікувався його родич, Єпископ Перемишльський Іван Снігурський.
Спочатку разом з братом Володиславом він вчився в гімназії, а згодом у ліцеї.
Музичну освіту Михайло здобув у дяківській школі у Перемишлі (офіційна назва школи – Дяко-Учительський інститут). Оскільки мав гарний голос, то співав у славетному кафедральному хорі Собору Івана Хрестителя.
За його словами, дяківська школа була для нього консерваторією в мініатюрі, а каеудральний хор дорівнював добрій опері – так гарно співали. У хорі плекали культ композитора Дмитра Бортнянського, якого М. Вербицький назвав «українським Моцартом», та й рід Бортнянського своїм коренем сягає Лемківщини.
У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом, а згодом він створює підручник для навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього інструмента. Однак через матеріальні нестатки М. Вербицький був змушений двічі залишити семінарію. З Божої ласки йому вдалося закінчити цей духовний заклад і стати священиком. У 1852 році одержав парафію в селі Млинах Яворівського повіту, де він служив Богові і людям аж до смерті, що сталося в 1970 році. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця (а їй уже з літ вийшло), в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію, а  млинівські парафіяни горнулися свого пароха, любили й шанували його, бо був він священиком за покликанням.
Захоплення музикою не згасало в ньому. Будучи священиком, він писав Літургійні композиції, які ще й тепер співає уся наша Галичина. І які літургійні шедеври створив він! “Єдинородний Сине”, “Святий Боже”, велично-пафосне “Алилуя”, яке в народі називають козацьким, “Отче наш”, причасний “Хваліте Господа з небес”, “Ангел вопіяще” та інші. Писав М. Вербицький і світську музику. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, вступів до вистав. Він дав музичне життя поезії місцевих поетів, зокрема, М. Шашкевича, Ю. Федьковича та І. Чушалевича і все це творив він на селі, де до кінця свого життя не мав піаніно, а використовував тільки стару фісгармонію. Своєю кантатою “Заповіт” (“Завіщаніє”) на слова Тараса Шевченка М. Вербицький відкриває нову епоху в розвитку хорової музики в Галичині. Цей прекрасний музичний твір оригінальний за своєю структурою: він призначений для соліста, двох хорів — мішаного і чоловічого та симфонічного оркестру. Ця кантата вперше була виконана на Шевченківському концерті у Львові у 1868 році (Пригадаймо, що перший у Галичині концерт на честь Тараса Шевченка відбувся в Перемишлі в 1863 році).
Михайло Вербицький — автор музики до українського національного гімну “Ще не вмерла Україна”. У кожного з нас своя доля. Так і у пісні. Ось короткий життєпис цього національного гимну.
Початок 60-х років ХІХ століття характеризується пожвавленням духовного життя в Галичині, зокрема польська молодь була пройнята патріотичним піднесенням. Вони носили “рогатувки”,“польські чобітки”,емблеми із зображенням орла білий орел на червоному фоні, співали на своїх зібраннях бойову пісню польських повстанців —“Jeszcze Polska niezginela”. Не відставали від поляків й українські студенти та гімназисти. Вони виявляли свій патріотизм такими атрибутами, як: червоні гарасівки, вишивані сорочки, козацькі шапки..., а от бойової патріотичної пісні не було. Гімн “Руської ради” з 1848 року “Мир вам, браття, всім приносим” не мав того революційного пафосу, якого так прагнула молодь.
І ось у львівському журналі “Мета” № 4,1863 рік, появився патріотичний вірш поета з Бориспіля поблизу Києва — Павла Чубинського — “Ще не вмерла Україна”.
Цей вірш припав М. Вербицькому до вподоби як своїм високопатріотичним змістом, так і легкістю форми. Спочатку М. Вербицький представив цю пісню як солоспів і сам виконав її
на сходинах гімназійної “Громади” в Перемишлі. А щоб усі члени “Громади” могли цю патріотичну пісню бадьоро співати, то він зробив з неї хорову композицію. Урочисто виконали
цей хоровий твір уперше в Перемишлі в день празника Св. Івана Хрестителя — 1-го липня 1864 року. На концерті був присутній старенький уже єпископ Тома Полянський. З глибокою побожністю він поблагословив і композитора, і його твір на слова Павла Чубинського — поблагословив у Княжгороді над Сяном. Була це знаменна подія. Ця патріотична пісня немов веселка поєднала наддніпрянців із галичанами: “Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а в Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людейсерце болить.” — так писав 1863 року Пантелеймон Куліш у листі до редактора Львівської газети “Слово”.
У Львові пісню “Ще не вмерла Україна” вперше у хоровому опрацюванні виконали на концерті, присвяченому відкриттю українського театру в новозбудованому “Народному домі”.
Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою “Кобзар”.
Минали роки... Пісня “Ще не вмерла Україна” розправляла крила — спочатку над Дністром, а потім над Дніпром. Вона стала українським національним гимном, а тепер у незалежній Україні — Державним Гимном України. Творцем цієї величної мелодії Українського Гимну був отець Михайло Вербицький — уже минуло йому 200 років від дня народження.
Багатогранний талант Михайла Вербицького розвивався і розцвів у лоні української Церкви в Перемишлі.
Власне, Перемишль став осередком української хорової музики в Галичині. Катедральний хор Собору Івана Хрестителя, славетна дяківська школа, гімназійне товариство “Громада” — ось те цілюще джерело, з якого черпав натхнення і снагу до праці отець Михайло Вербицький. Він до кінця свого життя служив двом великим силам нашого духовного життя — молитві і пісні — служив самовіддано, одержимо і повсякчас.
Микола Герета
ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ:
 
















У двадцятих роках М. Вербицькому на його могилі поставлено пам’ятник, який у своїй верхній частині по боках нагадував два нерозквітлі бутони, які символізували, видно, що не до кінця розквітнув талант композитора. На цементній оправі пам’ятника вибито прізвище і роки життя Михайла Вербицького. Згодом дописали: “Автору гімну України”.
Усілякі лихоліття, що знищили стільки пам’яток нашої культури, не торкнулися автографа автора музики. Рукописний текст цього твору (слова і музика) зберігається у рукописному відділі Наукової бібліотеки імені В. Стефаника АН України. Рукою композитора В. Матюка на першій сторінці написано: “Манускрипт Михайла Вербицького. На пам’ятку і до переховання в бібліотеці передаю хвальному товариству “Станіславівський Боян”. Зіставлення тексту, опублікованого в “Меті”, з рукописом М. Вербицького, засвідчує, що вони тотожні.
Цікаво зазначити: первісну музику М. Вербицький написав для солоспіву в супроводі гітари, а вже згодом розробив її для хору. Мелодія пісні, зафіксована в рукопису, загалом збігається з пізнішим хоровим аранжуванням.
Як бачимо, спочатку “Ще не вмерла Україна” існувала як вірш, що виник на Наддніпрянській Україні, а піснею-гімном став у Галичині, де вже були певні традиції створення й побутування патріотичних пісень. На тлі галицьких пісень-гімнів “Ще не вмерла Україна“ вирізняється широтою осмислення історичної долі народу, проникливістю погляду на перспективи його духовного відродження. Утверджувана піснею віра у національне визволення й культурне піднесення народу обабіч кордонів, заклик стати в бій кривавий від “Сяну до Дону”, висловлене в гімні сподівання, що пісня волі “За Карпати відіб’ється, загомонить степами, України слава стане поміж народами” передвіщали прийдешні світлі часи воскресіння народу.
Саме як національний гімн “Ще не вмерла Україна“ визнавався І. Франком, Лесею Українкою, трудовими українськими громадами в різних куточках світу. Особливо широко вживали цей гімн через те, що його авторами були наддніпрянець і галичанин – це підкреслювало соборність українських земель. Як державний, його законодавчо закріплено ухвалою сейму Карпатської України (1939).
Спрямована в майбутнє, головна пісня українського народу утверджує його волю віддати все за “нашу свободу”. Саме цією спрямованістю в майбутнє, саме завдяки своєму визвольному пафосові пісня пустила, глибоке коріння у національну свідомість українців обох частин України, особливо в період створення Української Народної Республіки, коли вона виконувала функції загальнонаціонального гімну.
Пісня-гімн вийшла за рамки української поезії. На початку ХХ століття її переклали на кілька іноземних мов, зокрема на німецьку. Відомі два видання, де “Ще не вмерла Україна“ подано в перекладах двох поетів – українця Остапа Грицая (“Пісні України”, Київ, 1918) та німкені Анни Шарлотти Вуцької (Лейпціг, 1919). Перше видання містить тексти і ноти пісень, друге – лише переклади. Першому судилося разом з Державною хоровою капелою О. Кошиця об’їхати багато країн…
Всі найбільші свята українського народу, як День Соборності України чи день народження Тараса Шевченка, закінчуються урочистим виконанням цього Гімну.





неділя, 22 лютого 2015 р.

Для всіх, хто любить читати!


Знайомтесь:
Книги-ювіляри 2015 року

845 років від часу написання 
"Пісні про Роланда" (1170)

"Пісні про Роланда" (фр. "Chanson de Roland") - героїчний епос французького середньовіччя, що належить до циклу поем "Chanson de geste" (пісні про діяння). Точне авторство твору не встановлено.


400 років від часу написання роману 
"Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський" (1605-1615)

"Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський" - роман іспанського письменника Мігеля де Сервантеса Сааведра. Перше видання побачило світ у 1605-1615 рр.

170 років від часу написання роману 
"Двадцять років потому" (1845)

"Двадцять років потому" - це другий роман Олександра Дюма (батька), який присвячений пригодам мушкетерів. Роман був написаний автором протягом декількох місяців у 1845 році.



170 років від часу написання роману 
Олександра Дюма "Королеви Марго" (1845)


"Королеви Марго" - історичний роман, який утворює першу частину трилогії про гугенотські війни, яку продовжують книги "Графиня де Монсоро" та "Сорок п'ять".



165 років від часу написання роману 
Чарльза Діккенса "Девід Коперфілд" (1850)

"Девід Коперфілд" - автобіографічний роман Чарльза Діккенса. Це перший твір автора, в якому розповідь ведеться від першої особи.


165 років від часу написання роману 
Олександра Дюма 

"Віконт де Бражелон, або Десять років потому" - останній роман Олександра Дюма з серії романів про пригоди мушкетерів. Роман складається з 268 розділів, а також трьох томів.


160 років від часу написання поеми 
Генрі Лонгфелло 
"Пісня про Гайавату" - поема, яка була написана на основі легенд північноамериканських індіанців, згідно з якими, до них  було послано людину дивного походження, яка мала розчистити ліси, річки та навчити людей різних ремесел.


150 років від часу написання роману 
Томаса Майна Ріда 

"Вершник без голови" - пригодницький роман Томаса Майн Ріда. Менш відома назва твору "Дивовижна техаська історія".

150 років від часу написання роману 
Льюїса Керрола 

"Аліса в країні чудес" - новела, написана англійським професором математики Чарлзом Лютвіджем Доджсоном (псевдонім Льюїс Керрол). Історія сповнена сатиричних натяків на друзів та ворогів автора, пародій на шкільні вірші, які викладали в британських школах в XIX столітті. Ця новела мала визначний вплив на жанр художньої фантастики.
150 років від часу написання роману 

"Ганс Брінкер, або Срібні ковзани" - це цікава історія бравого Ганса та його сестрички Гретель, що розгортається на тлі географічного та побутового опису Голландії XIX ст.


145 років від часу написання роману 
Жуля Верна 

"20 000 льє під водою" - науково-фантастичний пригодницький роман, герої якого разом з капітаном і екіпажем човна вирушають у навколосвітню подорож в 20 тисяч льє під водою.

140 років від часу написання роману 
Роберта Льюїса Стівенсона 

"Вересовий трунок" - балада, основою якої стала одна з давніх легенд. Вона розповідала про легендарний народ - пиктів (найдавніший з відомих народів, що населяли Шотландію). Автор використав легендарне уявлення про цей народ і побудував сюжетну лінію балади навколо таємниці.


135 років від часу написання роману 
Федора Достоєвського 

"Брати Карамазови" - останній роман Ф. М. Достоєвського. Автор хотів зробити "Братів Карамазових" першою книгою великої епічної трилогії "Життя великого грішника", але помер через чотири місяці після публікації твору.



110 років від часу написання роману 
Олександра Купріна "Поєдинок" (1905)

"Поєдинок" - повість, що описує історію конфлікту молодого підпоручика Ромашова зі старшим офіцером, який розвивається на фоні зіткнення романтичного світогляду інтелігентного юнака зі світом глухого піхотного полку, з його провінційними звичаями, муштрою та вульгарністю офіцерського суспільства.

95 років від часу написання книги Х'ю Лофтинга 

"Історія доктора Дуліттла" - перша книга британського автора із його знаменитої серії про пригоди доктора Дуліттла - лікаря, який знає мову тварин.





70 років від часу написання повісті 
Астрід Ліндгрен 

Пеппі - маленька руда чудернацька дівчинка, яка мешкає одна на віллі "Курка" в невеликому шведському містечку разом зі своїми тваринами: мавпою Паном Нільсоном та конем. Пеппі - дочка капітана Ефраїма Довгапанчоха, який згодом став вождем чорношкірого племені. Мама Пеппі померла, коли та була ще немовлям, але Пеппі впевнена, що вона стала ангелом та дивиться на неї з неба.


50 років від часу написання повісті 
Аркадія і Бориса Стругацьких 
"Понеділок починається в суботу" (1965)

"Понеділок починається в суботу" - фантастична гумористична повість, одна з найбільш своєрідних втілень радянської утопіі 1960-х років,. Це художня реалізація мрії авторів про можливість сучасноій талановитій людині зосередитись на науковій творчості та пізнанні таємниць Всесвіту.

"І пам'ять серця, і вічний смуток, і біль священний ділимо навпіл"

В українській історії увіковічено імена багатьох героїв, які без страху за своє життя ставали на оборону народних ідеалів. Та ніхто не міг подумати, що героїчне минуле нашої країни перетвориться в героїчне сьогодення, що вільних людей за висловлення власної, невигідної владі думки, жорстоко калічитимуть та вбиватимуть ті, хто мали б їх захищати.

Минув рік відтоді, як ряди українських борців за свободу поповнилися Небесною сотнею. 20 лютого згідно указу Президента України вшановується пам'ять героїв Майдану. В цей день по всій Україні проходили меморіальні заходи, під час яких люди світили свічки, молилися та згадували імена всіх почесних учасників Революції Гідності, яких, на жаль, вже немає серед нас.

З метою увінчення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості сили духу і стійкості українського народу працівниками культурно-освітнього комплексу проведено вшанування Героїв Небесної сотні. За допомогою медіа технологій перед присутніми оживали кадри, події річної давності на майдані, слова правди про Героїв Майдану стукали в серце кожного.
 
Фото світлин

пʼятниця, 13 лютого 2015 р.

Володимир Погорецький. "Афганський синдром"


Година пам`яті

"Допоки живуть матері - допоки й сини, що спіткнулись об кулі Афгану живуть"
Про афганську війну написано чимало книг, багато фільмів. Для прийдешніх поколінь воїни-афганці - безстрашні, загартовані у горнилі війни справжньої чоловічої дружби. 
13 лютого у співпраці працівників культурно-освітнього комплексу проведено годину пам`яті "Ти - вічний біль, Афганістан, ти - наш неспокій"
На столі жеврів скорботний вогонь свічки, у якому мовчки тріскотіли біль і туга всіх матерів, що не дочекалися синів з війни. В цей день з вуст дітей лунали статистика, вірші, цитати. Та скільки убитих війною душ ховалося за цими сухими цифрами.
 26 років тому, виведенням радянських військ завершився майже 10-річний за тривалістю збройний конфлікт, у якому брали участь урядові війська Афганістану і Радянського Союзу проти повстанських груп моджахедів. На полі бою полягло близько 15 тисяч радянських військовослужбовців, з них 2378 українців вже не повернулися додому живими. Про ці факти на меморіальному заході розповідали учні. Не залишили поза увагою вони і хронологію воєнних дій.
Згадали учні у своїх доповідях і про білівчанина Ярослава Пліщука, молодого воїна, загиблого під час страшної афганської війни. У 1984 р. тіло Ярослава доставили у Білу і поховали на сільському цвинтарі. Згодом в пам’ять героя був змурований хрест, а його рідну вулицю Скалку, перейменували у Пліщука. Також були названі імена тих білівчан, що на щастя, зуміли повернутися з поля війни живими.
 Пам'ять загиблих героїв всі присутні вшанували хвилиною мовчання.
 По завершенні заходу до могил героїв війни Ярослава Пліщука  та Івана Коваля  учні 9-го класу разом з класним керівником та працівниками СБК і бібліотеки поклали вінки та засвітили свічки.
Аліна Сокальська
 
Фото  







четвер, 12 лютого 2015 р.

Майстер живого слова, дорослий письменник з дитячою душею.

30 січня виповнилось 85 років з дня народження Всеволода Нестайка, українського дитячого письменника. 
Його творчість - тонкий візерунок дитячої казки, сплетений із тисячі чарівних образів та чарівних створінь. 
Його світ - наче золоте мереживо сяяння кожного з поколінь. 
Всеволод Нестайко - дитячий письменник Божою милістю. Зі своїми читачами він веде розмову завжди із щирою довірливістю стверджуючи добро, чесність і відкритість. Всеволод Нестайко вигадав низку казкових країн, серед яких центральне місце займає "Країна сонячних зайчиків". 
Віддаючи шану пам`яті Всеволоду Нестайку по його творах проведено літературну подорож 
"Велика читацька пригода в країні сонячних зайчиків"
За допомогою мультимедійних технологій діти ознайомились з творчістю письменника, взяли участь у літературній вікторині за творами Нестайка.
Переможці літературної вікторини нагороджені 
"Домовичком-розумником", 
який зайняв почесне місце у невеличкій бібліотечці класу.
Захід проведено працівниками бібліотеки у співпраці з вчителькою 4 класу Кульбою Світланою Андріївною.







Фото

СВЯТОСВІТ ПІЗНАННЯ

15 лютого - 
Стрі́тення (Стрітення Господнє, Стрітення Господа Нашого Ісуса Христа, лат. Praesentatio Jesu in Templo) — одне з найбільших християнських свят, яке відзначається на 40-й день після Різдва — 2 (15) лютого.

Першоісторія свята
Стрітення відзначають на 40-й день після дня народження Ісуса Христа. Урочисто відзначати його почали з кінця V століття.
Відзначають його в пам'ять про те, як Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після Його народження. Закон описаний у Старому Заповіті постановляв, що жінка яка народила хлопчика 40 днів, а дівчинки 80 днів, була ритуально нечистою. Після проходження цього часу для очищення кожна мати мала принести до святині однорічне ягня на цілопальну жертву, як знак визнання над собою найвищої Божої влади і подяки, та голуба чи горлицю — як жертву очищення від гріхів. Коли ж жінка буде бідна, і неспроможна придбати ягня, то принесе вона лише дві горлиці. Після цього жінка вважалась очищеною (Лев. 12:1-8). Згідно з цим Законом, з часу визволення євреїв із єгипетського полону, також кожне перше немовля чоловічої статі належало Богові і його треба було приносити до храму на 40-й день після народження. Пречиста Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов'язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом. Та вона, все-таки в покорі, виконує припис Закону і також приносить у жертву дві горлиці (Лк. 2:23-24).
Коли Діва Марія разом з Йосифом принесла Ісуса до храму, їх зустрів там сивий старий Симеон, який чекав зустрічі з Господом вже багато років. Згідно з Євангелієм від Луки, Симеон був праведником і від Духа Святого був звіщений, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить Ісуса Христа. Те й здійснилося — Симеон міг одержати тепер вічний спокій. Перед смертю старець Симеон сповістив, що Немовля, яке йому нарешті судилося побачити, вийде «на служіння спасіння людей».
І Дух у храм припровадив його. І як внесли Дитину Ісуса батьки, щоб за Нього вчинити звичаєм законним, тоді взяв він на руки Його, хвалу Богу віддав та й промовив: Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром, бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля! (Лк. 2:27-32)
Другою особою, що зустріла Ісуса в храмі була пророчиця Анна, про що також свідчить Євангеліє від Луки:
Була й Анна пророчиця, дочка Фануїлова з племени Асирового, вона дожила до глибокої старості, проживши з мужем сім років від свого дівоцтва, удова років вісімдесяти й чотирьох, що не відлучалась від храму, служачи Богові вдень і вночі постами й молитвами. І години тієї вона надійшла, Бога славила та говорила про Нього всім, хто визволення Єрусалиму чекав. (Лк. 2:35-38)
Звершивши все згідно з законом Господнім, Марія і Йосиф повернулися до Назарету в Галілею (Лк. 2:39).
Богословський аспект
Празник Господнього Стрітення започатковано в Єрусалимі в другій половині IV ст. Першу згадку про нього подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику, де називає його «40 днем після Богоявлення». Його святкування описує так: «Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. Цього дня йде процесія до храму Воскресення, де всі збираються на Літургію. Правиться за приписаним порядком з найбільшою урочистістю, наче на Пасху. Усі священики проповідують і також єпископ. Усі вони пояснюють текст Євангелія, де говориться, що 40 дня Йосиф і Марія принесли Господа до храму» (Гл. 26). З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за цісаря Юстиніяна (527–565) він набирає особливого значення. Цісар Юстиніян наказав уважати Господнє Стрітення за великий празник і святкувати його в цілому цісарстві. Через це в богослуженнях цього празника Церква кілька разів молиться за імператора.
Празник Стрітення на Заході первісно був Господським і щойно набагато пізніше став вважатися Богородичним та називатися Очищення Пречистої Діви Марії, або Пожертвування Ісуса у святині. Нові приписи латинської Церкви з Другого Ватиканського Собору знову поставили Стрітення серед Господських празників. У Східній Церкві Стрітення належить до Богородичних празників і подекуди має також назву Стрітення Пресвятої Богородиці.
Народно-побутові вірування
Докладніше: Громніци
Освячення вогню трансформувалося з прийняттям християнства у освячення свічок, які називали громничними. Освячували їх у церкві після освячення води, там же запалювали і несли до хати.
Протягом року зберігали такі свічки на покуті, або ж вплітали у дідухи. Такі свічки, за повір'ями, мають виняткову силу і оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву — від бурелому чи граду, а членів родини — від «злого ока» та хвороб. Коли приходять із церкви в день Стрітення, запалюють «громичну» свічку — «щоби весняна повінь не пошкодила посіви і щоби мороз дерева не побив». Від «громичної» свічки і саме свято Стрітення називалось колись ще й «Громиця».
Запалювали громничну свічку у таких випадках:
  • коли над оселею гуляє страшна негода
  • коли виникали труднощі при пологах
  • коли у селі пожежа, або катаклізм
  • коли людину схопить «чорна хвороба» (епілепсія)
  • як людина помирала, запалювали свічку, аби спокійніше перейти їй у світ інший.
Також у цей день святять воду. Стрітенську воду збирали з бурульок і додавали до звичайної води, за повір'ями — така вода цілюща і лікує від багатьох напастей:
  • лікує рани і внутрішні захворювання
  • рятує від «злого ока», відьми, вовкулака, від «пристріту»
  • нею кропили вояків перед боєм та чумаків перед походом
  • пасічники окроплювали нею вулики на початку сезону
  • а господарі окроплювали худобу під час першого вигону на пасовисько
  • окроплювали стайні та обори від відьом, щоб «не виссали з корови молока»
Побутові традиції
У дохристиянських звичаях цей час Стрітення (Стрічення) здавна сприймається, як зустріч зими з весною. Казали, що «в цей день зима весну зустрічає, заморозити її хоче, та сама лиходійка від свого хотіння тільки потіє».
Селяни спостерігали цього дня чимало хліборобських прикмет:
  • ясна і тиха погода віщує добрий урожай і роїння бджіл;
  • вітер — погана ознака;
  • відлига — чекай пізньої весни;
  • як на Стрітення півень нап'ється води з калюжі, то жди ще стужі (як нап'ється півень води, то набереться господар біди).
У цей день ворожили, виставляючи тарілку з зерном на ніч надвір (якщо ранком роса — врожай, нема роси — погана ознака).
У церквах цього дня святять воду і свічки. Такі свічки називають стрітенськими, або у інших звичаях «громичними», бо їх ставили перед образами під час грози, щоби захистити людей і худобу від блискавки.
Коли приходять із церкви в день Стрітення, запалюють «громичну» свічку — «щоби весняна повінь не пошкодила посіви і щоби мороз дерева не побив». Від «громичної» свічки і саме свято Стрітення називалось колись ще й «Громиця».
Освячену цього дня у церкві воду використовували проти «пристріту». Нею кропили тварин і людей у найвідповідальніші моменти життя.