Михайло
Вербицький -
символ нашого національного
відродження в Галичині, -
М. Леонтович
4 березня
2015 року виповнюється 200 років з дня народження Михайла Вербицького -
українського священика, композитора, диригента, громадського діяча, автора
музики Державного Гімну України.
Михайло Вербицький –
священник, композитор
Михайло
Вербицький – священник, композитор - автор музики до українського національного
гимну “Ще не вмерла Україна”
Народився 4
березня 1815 року у селі Улючі за 24 км від Сянока в родині
священника.
Його батько помер, коли Михайлові було тільки 10 років.
Ним заопікувався його родич, Єпископ Перемишльський Іван Снігурський.
Спочатку разом з братом Володиславом він вчився в гімназії, а згодом у ліцеї.
Музичну освіту Михайло здобув у дяківській школі у Перемишлі (офіційна назва школи – Дяко-Учительський інститут). Оскільки мав гарний голос, то співав у славетному кафедральному хорі Собору Івана Хрестителя.
За його словами, дяківська школа була для нього консерваторією в мініатюрі, а каеудральний хор дорівнював добрій опері – так гарно співали. У хорі плекали культ композитора Дмитра Бортнянського, якого М. Вербицький назвав «українським Моцартом», та й рід Бортнянського своїм коренем сягає Лемківщини.
У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом, а згодом він створює підручник для навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього інструмента. Однак через матеріальні нестатки М. Вербицький був змушений двічі залишити семінарію. З Божої ласки йому вдалося закінчити цей духовний заклад і стати священиком. У 1852 році одержав парафію в селі Млинах Яворівського повіту, де він служив Богові і людям аж до смерті, що сталося в 1970 році. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця (а їй уже з літ вийшло), в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію, а млинівські парафіяни горнулися свого пароха, любили й шанували його, бо був він священиком за покликанням.
Захоплення музикою не згасало в ньому. Будучи священиком, він писав Літургійні композиції, які ще й тепер співає уся наша Галичина. І які літургійні шедеври створив він! “Єдинородний Сине”, “Святий Боже”, велично-пафосне “Алилуя”, яке в народі називають козацьким, “Отче наш”, причасний “Хваліте Господа з небес”, “Ангел вопіяще” та інші. Писав М. Вербицький і світську музику. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, вступів до вистав. Він дав музичне життя поезії місцевих поетів, зокрема, М. Шашкевича, Ю. Федьковича та І. Чушалевича і все це творив він на селі, де до кінця свого життя не мав піаніно, а використовував тільки стару фісгармонію. Своєю кантатою “Заповіт” (“Завіщаніє”) на слова Тараса Шевченка М. Вербицький відкриває нову епоху в розвитку хорової музики в Галичині. Цей прекрасний музичний твір оригінальний за своєю структурою: він призначений для соліста, двох хорів — мішаного і чоловічого та симфонічного оркестру. Ця кантата вперше була виконана на Шевченківському концерті у Львові у 1868 році (Пригадаймо, що перший у Галичині концерт на честь Тараса Шевченка відбувся в Перемишлі в 1863 році).
Михайло Вербицький — автор музики до українського національного гімну “Ще не вмерла Україна”. У кожного з нас своя доля. Так і у пісні. Ось короткий життєпис цього національного гимну.
Початок 60-х років ХІХ століття характеризується пожвавленням духовного життя в Галичині, зокрема польська молодь була пройнята патріотичним піднесенням. Вони носили “рогатувки”,“польські чобітки”,емблеми із зображенням орла білий орел на червоному фоні, співали на своїх зібраннях бойову пісню польських повстанців —“Jeszcze Polska niezginela”. Не відставали від поляків й українські студенти та гімназисти. Вони виявляли свій патріотизм такими атрибутами, як: червоні гарасівки, вишивані сорочки, козацькі шапки..., а от бойової патріотичної пісні не було. Гімн “Руської ради” з 1848 року “Мир вам, браття, всім приносим” не мав того революційного пафосу, якого так прагнула молодь.
І ось у львівському журналі “Мета” № 4,1863 рік, появився патріотичний вірш поета з Бориспіля поблизу Києва — Павла Чубинського — “Ще не вмерла Україна”.
Цей вірш припав М. Вербицькому до вподоби як своїм високопатріотичним змістом, так і легкістю форми. Спочатку М. Вербицький представив цю пісню як солоспів і сам виконав її
на сходинах гімназійної “Громади” в Перемишлі. А щоб усі члени “Громади” могли цю патріотичну пісню бадьоро співати, то він зробив з неї хорову композицію. Урочисто виконали
цей хоровий твір уперше в Перемишлі в день празника Св. Івана Хрестителя — 1-го липня 1864 року. На концерті був присутній старенький уже єпископ Тома Полянський. З глибокою побожністю він поблагословив і композитора, і його твір на слова Павла Чубинського — поблагословив у Княжгороді над Сяном. Була це знаменна подія. Ця патріотична пісня немов веселка поєднала наддніпрянців із галичанами: “Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а в Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людейсерце болить.” — так писав 1863 року Пантелеймон Куліш у листі до редактора Львівської газети “Слово”.
У Львові пісню “Ще не вмерла Україна” вперше у хоровому опрацюванні виконали на концерті, присвяченому відкриттю українського театру в новозбудованому “Народному домі”.
Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою “Кобзар”.
Минали роки... Пісня “Ще не вмерла Україна” розправляла крила — спочатку над Дністром, а потім над Дніпром. Вона стала українським національним гимном, а тепер у незалежній Україні — Державним Гимном України. Творцем цієї величної мелодії Українського Гимну був отець Михайло Вербицький — уже минуло йому 200 років від дня народження.
Багатогранний талант Михайла Вербицького розвивався і розцвів у лоні української Церкви в Перемишлі.
Власне, Перемишль став осередком української хорової музики в Галичині. Катедральний хор Собору Івана Хрестителя, славетна дяківська школа, гімназійне товариство “Громада” — ось те цілюще джерело, з якого черпав натхнення і снагу до праці отець Михайло Вербицький. Він до кінця свого життя служив двом великим силам нашого духовного життя — молитві і пісні — служив самовіддано, одержимо і повсякчас.
Микола Герета
Його батько помер, коли Михайлові було тільки 10 років.
Ним заопікувався його родич, Єпископ Перемишльський Іван Снігурський.
Спочатку разом з братом Володиславом він вчився в гімназії, а згодом у ліцеї.
Музичну освіту Михайло здобув у дяківській школі у Перемишлі (офіційна назва школи – Дяко-Учительський інститут). Оскільки мав гарний голос, то співав у славетному кафедральному хорі Собору Івана Хрестителя.
За його словами, дяківська школа була для нього консерваторією в мініатюрі, а каеудральний хор дорівнював добрій опері – так гарно співали. У хорі плекали культ композитора Дмитра Бортнянського, якого М. Вербицький назвав «українським Моцартом», та й рід Бортнянського своїм коренем сягає Лемківщини.
У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом, а згодом він створює підручник для навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього інструмента. Однак через матеріальні нестатки М. Вербицький був змушений двічі залишити семінарію. З Божої ласки йому вдалося закінчити цей духовний заклад і стати священиком. У 1852 році одержав парафію в селі Млинах Яворівського повіту, де він служив Богові і людям аж до смерті, що сталося в 1970 році. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця (а їй уже з літ вийшло), в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію, а млинівські парафіяни горнулися свого пароха, любили й шанували його, бо був він священиком за покликанням.
Захоплення музикою не згасало в ньому. Будучи священиком, він писав Літургійні композиції, які ще й тепер співає уся наша Галичина. І які літургійні шедеври створив він! “Єдинородний Сине”, “Святий Боже”, велично-пафосне “Алилуя”, яке в народі називають козацьким, “Отче наш”, причасний “Хваліте Господа з небес”, “Ангел вопіяще” та інші. Писав М. Вербицький і світську музику. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, вступів до вистав. Він дав музичне життя поезії місцевих поетів, зокрема, М. Шашкевича, Ю. Федьковича та І. Чушалевича і все це творив він на селі, де до кінця свого життя не мав піаніно, а використовував тільки стару фісгармонію. Своєю кантатою “Заповіт” (“Завіщаніє”) на слова Тараса Шевченка М. Вербицький відкриває нову епоху в розвитку хорової музики в Галичині. Цей прекрасний музичний твір оригінальний за своєю структурою: він призначений для соліста, двох хорів — мішаного і чоловічого та симфонічного оркестру. Ця кантата вперше була виконана на Шевченківському концерті у Львові у 1868 році (Пригадаймо, що перший у Галичині концерт на честь Тараса Шевченка відбувся в Перемишлі в 1863 році).
Михайло Вербицький — автор музики до українського національного гімну “Ще не вмерла Україна”. У кожного з нас своя доля. Так і у пісні. Ось короткий життєпис цього національного гимну.
Початок 60-х років ХІХ століття характеризується пожвавленням духовного життя в Галичині, зокрема польська молодь була пройнята патріотичним піднесенням. Вони носили “рогатувки”,“польські чобітки”,емблеми із зображенням орла білий орел на червоному фоні, співали на своїх зібраннях бойову пісню польських повстанців —“Jeszcze Polska niezginela”. Не відставали від поляків й українські студенти та гімназисти. Вони виявляли свій патріотизм такими атрибутами, як: червоні гарасівки, вишивані сорочки, козацькі шапки..., а от бойової патріотичної пісні не було. Гімн “Руської ради” з 1848 року “Мир вам, браття, всім приносим” не мав того революційного пафосу, якого так прагнула молодь.
І ось у львівському журналі “Мета” № 4,1863 рік, появився патріотичний вірш поета з Бориспіля поблизу Києва — Павла Чубинського — “Ще не вмерла Україна”.
Цей вірш припав М. Вербицькому до вподоби як своїм високопатріотичним змістом, так і легкістю форми. Спочатку М. Вербицький представив цю пісню як солоспів і сам виконав її
на сходинах гімназійної “Громади” в Перемишлі. А щоб усі члени “Громади” могли цю патріотичну пісню бадьоро співати, то він зробив з неї хорову композицію. Урочисто виконали
цей хоровий твір уперше в Перемишлі в день празника Св. Івана Хрестителя — 1-го липня 1864 року. На концерті був присутній старенький уже єпископ Тома Полянський. З глибокою побожністю він поблагословив і композитора, і його твір на слова Павла Чубинського — поблагословив у Княжгороді над Сяном. Була це знаменна подія. Ця патріотична пісня немов веселка поєднала наддніпрянців із галичанами: “Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а в Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людейсерце болить.” — так писав 1863 року Пантелеймон Куліш у листі до редактора Львівської газети “Слово”.
У Львові пісню “Ще не вмерла Україна” вперше у хоровому опрацюванні виконали на концерті, присвяченому відкриттю українського театру в новозбудованому “Народному домі”.
Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою “Кобзар”.
Минали роки... Пісня “Ще не вмерла Україна” розправляла крила — спочатку над Дністром, а потім над Дніпром. Вона стала українським національним гимном, а тепер у незалежній Україні — Державним Гимном України. Творцем цієї величної мелодії Українського Гимну був отець Михайло Вербицький — уже минуло йому 200 років від дня народження.
Багатогранний талант Михайла Вербицького розвивався і розцвів у лоні української Церкви в Перемишлі.
Власне, Перемишль став осередком української хорової музики в Галичині. Катедральний хор Собору Івана Хрестителя, славетна дяківська школа, гімназійне товариство “Громада” — ось те цілюще джерело, з якого черпав натхнення і снагу до праці отець Михайло Вербицький. Він до кінця свого життя служив двом великим силам нашого духовного життя — молитві і пісні — служив самовіддано, одержимо і повсякчас.
Микола Герета
ДОДАТКОВА
ІНФОРМАЦІЯ:
У двадцятих роках М. Вербицькому на його могилі поставлено пам’ятник, який у своїй верхній частині по боках нагадував два нерозквітлі бутони, які символізували, видно, що не до кінця розквітнув талант композитора. На цементній оправі пам’ятника вибито прізвище і роки життя Михайла Вербицького. Згодом дописали: “Автору гімну України”.
Усілякі лихоліття, що знищили стільки пам’яток нашої культури, не торкнулися автографа автора музики. Рукописний текст цього твору (слова і музика) зберігається у рукописному відділі Наукової бібліотеки імені В. Стефаника АН України. Рукою композитора В. Матюка на першій сторінці написано: “Манускрипт Михайла Вербицького. На пам’ятку і до переховання в бібліотеці передаю хвальному товариству “Станіславівський Боян”. Зіставлення тексту, опублікованого в “Меті”, з рукописом М. Вербицького, засвідчує, що вони тотожні.
Цікаво зазначити: первісну музику М. Вербицький написав для солоспіву в супроводі гітари, а вже згодом розробив її для хору. Мелодія пісні, зафіксована в рукопису, загалом збігається з пізнішим хоровим аранжуванням.
Як бачимо, спочатку “Ще не вмерла Україна” існувала як вірш, що виник на Наддніпрянській Україні, а піснею-гімном став у Галичині, де вже були певні традиції створення й побутування патріотичних пісень. На тлі галицьких пісень-гімнів “Ще не вмерла Україна“ вирізняється широтою осмислення історичної долі народу, проникливістю погляду на перспективи його духовного відродження. Утверджувана піснею віра у національне визволення й культурне піднесення народу обабіч кордонів, заклик стати в бій кривавий від “Сяну до Дону”, висловлене в гімні сподівання, що пісня волі “За Карпати відіб’ється, загомонить степами, України слава стане поміж народами” передвіщали прийдешні світлі часи воскресіння народу.
Саме як національний гімн “Ще не вмерла Україна“ визнавався І. Франком, Лесею Українкою, трудовими українськими громадами в різних куточках світу. Особливо широко вживали цей гімн через те, що його авторами були наддніпрянець і галичанин – це підкреслювало соборність українських земель. Як державний, його законодавчо закріплено ухвалою сейму Карпатської України (1939).
Спрямована в майбутнє, головна пісня українського народу утверджує його волю віддати все за “нашу свободу”. Саме цією спрямованістю в майбутнє, саме завдяки своєму визвольному пафосові пісня пустила, глибоке коріння у національну свідомість українців обох частин України, особливо в період створення Української Народної Республіки, коли вона виконувала функції загальнонаціонального гімну.
Пісня-гімн вийшла за рамки української поезії. На початку ХХ століття її переклали на кілька іноземних мов, зокрема на німецьку. Відомі два видання, де “Ще не вмерла Україна“ подано в перекладах двох поетів – українця Остапа Грицая (“Пісні України”, Київ, 1918) та німкені Анни Шарлотти Вуцької (Лейпціг, 1919). Перше видання містить тексти і ноти пісень, друге – лише переклади. Першому судилося разом з Державною хоровою капелою О. Кошиця об’їхати багато країн…
Всі найбільші свята українського народу, як День Соборності України чи день народження Тараса Шевченка, закінчуються урочистим виконанням цього Гімну.
Джерело:
http://www.ethnos.lemky.com
http://www.ethnos.lemky.com
